…У Великодні дні, коли за традицією, збирається уся родина, з приємністю згадую своє дитинство. Бо саме ці спогади є найтеплішими, найвеличнішими і найсокровеннішими, зігрітими материнською та батьківською любов’ю і турботою, освячені щирою наївністю.
Великдень на Івано-Франківщині, де я народився та виростав, без перебільшення – сакральне, особливе свято. Підготовка до нього тривала ще задовго, сповнюючи кожного з нас тремким духом очікування.
Обов’язково напередодні Великодня вудили шинку та ковбасу – для цього ще заздалегідь заготовляли дрова з вишні та дикої черешні. Відтоді запах дерева, карпатського первоцвіту та м’яса назавжди залишився у моїй пам’яті як символ ідеалістичного, елегійного простору.
Пригадую, як важко було втриматися в дитинстві перед цією смакотою. Тоді ми жартома запитували батьків – коли ж настане свято, щоб можна було стільки з’їсти, аби не лягти і не сісти…
За радянської влади відзначати відкрито релігійні свята було вкрай небезпечно, але все ж усім селом поширювалася звістка про Воскресіння Христове. Так, у Страсну п’ятницю плащаницю в нашому храмі виносили пізно ввечері, навмисно не вмикали світла – лише запалювали свічки.
Освячували паску рано-вранці у неділю – також ще коли темно, бо вже на світанку приїжджали спеціальні групи райкому партії й перевіряли чи немає людей біля храмів… Але неймовірна сила свята завжди перемагала, бо справжню і сильну данину традиціям перекреслити неможливо!
Тішуся, що сьогодні в родинному колі можу спокійно освятити паску і вільно говорити «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!». В цьому і є найбільша цінність незалежної, вільної держави. Державу, яку мусимо берегти і за яку потрібно боротися.