ВО "Батьківщина"

назад до сторінки "Програма"

Найбільш ефективною сьогодні вважається економіка, в якій основним виробничим ресурсом стають знання та інформація, розвинене інформаційне суспільство, тобто «економіка, що базується на знаннях» (knowledge-based economy). Саме знання у такому суспільстві безпосередньо виходять на ринок товарів і послуг, виступаючи в якості технологій для виробництва матеріальних товарів і послуг, для задоволення потреб споживача в інтелектуальному та фізичному розвитку.

Якщо джерелом конкурентних переваг будь-якої країни в «старій» економіці були доступ до сировини, зручні транспортні маршрути, місткий споживчий ринок, дешева робоча сила, то в «новій» економіці чинниками успіху країн є динамічний розвиток інновацій та підприємництва, розвинена інфраструктура інформації та розповсюдження знань (інтернет, бази даних, телекомунікації), сучасні та динамічні освіта та наука.

Знання у сучасному світі стають основним джерелом багатства розвинутих країн. Економіку Знань рухає виробництво, розподіл і використання знань та інформації. Джерелом економічного зростання й конкурентоспроможності у такому типі економіки є генерування нових ідей і на їх основі проривних технологій. За визначенням Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), «знання визнається сьогодні локомотивом у підвищенні продуктивності праці й економічного зростання».

Розвинуті країни світу перебувають сьогодні на стадії «інноваційної конкурентоспроможності», за якої вони можуть підтримувати високий рівень доходів і якості життя населення за допомогою якісно нової конкурентоспроможності свого корпоративного сектору, а саме все більш масштабного виробництва наукомісткої продукції, новизни й унікальності виробленої продукції, використання сучасних енерго- та ресурсоефективних технологій і процесів.

До нових чинників економічного зростання можна віднести: інвестиції в освіту; розвиток інформаційно-комп’ютерних технологій; зростання витрат на НДДКР; розширення доступу компаній до венчурного капіталу; кількість і якість людських ресурсів, зайнятих у галузях знання. Провідні країни надають дедалі більшого значення політичним і регуляторним заходам з розвитку людського капіталу і знань як основи конкурентоспроможності країни.

У березні 2000 р. країни ЄС прийняли Лісабонську стратегію, де зобов’язалися за десять років побудувати економічний простір, головним інструментом конкурентної боротьби в якому стануть інновації. У 2002 р. намітилася друга хвиля: до міжнародного інноваційного руху приєдналися Канада, Нова Зеландія, Тайвань. Навіть “азіатські тигри” - Сінгапур та Південна Корея, економіки яких демонструють стабільне зростання у 8-10%, активно впроваджують інноваційні стратегії.

Розвиток економіки знань як основного джерела забезпечення високого економічного росту у більшості європейських країн забезпечує зростання обсягів ВВП, збільшення експортного потенціалу, скорочення виробничих витрат, що забезпечує не тільки розвиток галузей економіки, але й якісну трансформацію всього суспільства. Не менш важливою рисою інноваційно-орієнтованої економіки є стабільне зростання частки наукоємного сектору виробництва, зокрема, у доданій вартості та зайнятості. Інтелектуальний потенціал суспільства стає визначальним фактором розвитку.

У результаті – значний структурний зсув світового експорту на користь продукції високо- та середньо технологічних галузей. Економіка потребує підготовки робочої сили широкого профілю, здатної до навчання та постійного оновлення знань, сприйняття технологічних нововведень, освоєння нових спеціальностей, наявності стійких мотиваційних установок на підвищення професійного рівня.

До основних ознак економіки знань, впроваджуваної передовими та найбільш конкурентоспроможними країнами, належать:

зростання інвестицій в освіту, науку, охорону здоров’я й навколишнє середовище;
підвищення у ВВП частки «знаннямістких» галузей та секторів;
зростання в загальній вартості промислових активів питомої ваги нематеріальних активів (ноу-хау, інформаційних систем, патентів);
зростання частки «нематеріальних» товарів у зовнішній торгівлі країни (якщо в країнах із низькими доходами на душу населення частка в експорті високих технологій становить у середньому 7%, то в країнах із високими доходами – понад 22%).

В умовах швидкого посилення таких процесів одним із головних напрямів підвищення рівня конкурентоспроможності України має бути забезпечення переходу від використання природно заданих для країни порівняльних переваг до переваг динамічних, обумовлених значним проривом у технологіях та інформаційній сфері.

На інвестиціях, що формують засади економіки знань та сприяють посиленню і накопиченню людського та інтелектуального капіталу, будуть зосереджені основні зусилля й ресурси як державного, так і приватного секторів, у рамках реалізації стратегії БЮТ «Український прорив».

Здійснення інтелектуального прориву країни має бути тривалим послідовним та загальнонаціональним як технократичним, так і водночас соціальним проектом.

Необхідність інтелектуального прориву в Україні обумовлена, перш за все, тим, що економічний рівень країни та її конкурентні позиції у світі й близько не відображають потенціал її людей. Україна досить високо котирується за рівнем «винахідливості» населення (тобто рівнем генерування технологічних ідей), масштабам загальної науково-дослідної бази, за рівнем освіти в точних науках.

Проте країна критично відстає за чинниками, які забезпечують можливість практичної капіталізації цих переваг. Це – і високий рівень відпливу мізків, і низький рівень захисту прав інтелектуальної власності, і вузький потенціал інвестування в освіту та НДДКР. Виходить, що за рівнем, наприклад, писемності дорослого населення Україна серед перших у світі, за кількістю вчених – серед перших 25%, а за рівнем добробуту – серед останніх 40% країн, за часткою високотехнологічного експорту – серед останніх.

За оцінками західних експертів Україна в цьому сенсі має явно виражену конкурентну перевагу – з огляду на високий рівень освіти, науки й загальної культури населення.

У рейтингових порівняннях Світового економічного форуму (СЕФ) українська освітянська система визнана кращою ніж німецька, російська, польська, італійська, а також китайська та турецька. Досить високе місце в рейтингу країн за якістю освіти насамперед спричинене порівняно високою якістю вищої та математичної освіти, за яким Україна серед 104 країн займає 34 місце. За експертними оцінками тут Україна випереджає такі розвинені країни, як США, Об’єднане Королівство, Німеччину, Італію, такі трансформаційні країни, як Латвія та Польща, а також Туреччина і Китай.

Іншою сильною стороною освітньої системи країни є те, що за кількістю сертифікованих програмістів ми займаємо 4-е місце в світі, а щороку українські вузи випускають до 50 тис. дипломованих ІТ-фахівців.

Але суттєвим недоліком системи загальної освіти в Україні є дуже низький рівень доступу до Інтернету в загальних школах, що обмежує доступ українських школярів до світової інформаційної мережі. За цим показником в загальному рейтингу СЕФ із 104 країн Україна посіла у 2006 році 84 місце, а серед країн, що обрані до порівняння, останнє.

Аналіз та порівняння конкурентоспроможності України за показниками, що характеризують створення економіки знань та перехід на інноваційну модель розвитку, висвітлює цілий ряд критичних відставань, що потребують негайного втручання на рівні державної політики. Наступні таблиці підтверджують такі критичні відставання України.

Якщо за показником загальних витрат на НДДКР Україна посідає середнє місце серед країн-орієнтирів, то особливо незадовільна ситуація склалася із бюджетним фінансуванням української науки. Незважаючи на спробу законодавчо закріпити 1,7% рівень бюджетних асигнувань на наукові дослідження (згідно Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”), у 2002 році цей рівень становив 0,31% ВВП, а в останні роки утримується на рівні 0,4 % ВВП.

Чим ниэчий бал - тим негативніший вплив "відпливу мізків" на економіку. Максимальний бал 10.

Наприклад, Україна суттєво відстає за рівнем технологічних досягнень, за показниками «інтернетизації» та комп’ютеризації, рівнем «кібер-безпеки» бізнесу, загальних витрат на НДДКР, експорту високих технологій. Так, в експорті України домінує частка мінеральної продукції та металів, яка у два рази перевищує світовий середній показник, що говорить про неадекватну світовим тенденціям інтеграцію української економіки у світову та нееквівалентний обмін товарами. При такій ситуації за наукомістку продукцію ми розраховуємося прибутками, які отримуються в основному від природної ренти. Це означає, що технологічна залежність України зростає

З іншого боку, Україна є лідером з «відпливу мізків». Внаслідок еміграції однієї людини Україна втрачає, по розрахунках НАНУ, щонайменше 200 тис. дол. США, а вченого – 1-2 млн. доларів, не враховуючи значні втрати ноу-хау та ВВП. У країні існує великий розрив між досить високим по міжнародних стандартах індексом освіти та низьким показником ВВП на душу населення. Це, зокрема, означатиме, що без інтелектуального прориву низький рівень використання людських ресурсів, зокрема освітнього потенціалу, буде призводити до зростання відпливу за кордон кваліфікованої робочої сили та молодих вчених.

Що означатиме «інтелектуальний прорив»?

Інтелектуальний прорив означатиме перехід в історично стислі строки (до 10-15 років) економіки України від фази факторно-ресурсної конкурентоспроможності до створення базових ознак економіки знань та відповідних зрушень у структурі ВВП у сторону збільшення питомої ваги науко- та знаннємістких виробництв.

Фундаментальним підґрунтям такого прориву має бути:

подальша демократизація суспільства та поєднання технологічних та культурних надбань нації;
підвищення рівня культури та духовності суспільства, його соціальної згуртованості;
свобода творчості;
захист інтелектуальної власності;
масштабна інформатизація.

Інтелектуальний прорив, при якому людський та інтелектуальний капітал, високоосвічена і висококваліфікована робоча сила стають найважливішими чинниками конкурентоспроможності країни, включає не лише реформу освіти і збільшення інвестицій у цей сектор, а також реформування управління та здійснення довгострокових інвестицій у систему охорони здоров’я й охорони навколишнього середовища.

Асигнування на освіту, науку та охорону здоров’я потрібно розглядати в новій політичній парадигмі як інвестиції у підтримання та збільшення інтелектуального капіталу (за аналогією з інвестиціями в модернізацію основних фондів підприємства), що приведуть до створення вартості шляхом генерування ідей. Дослідження показують, що, приміром, ефективна система освіти забезпечує країні – так само, як і рівень НДДКР – високі бали у світовій шкалі конкурентоспроможності. Із сфер, що «паратизували» на подачках з бюджету, вони перетворилися у передових країнах на сфери виробництва знань, яким приділяється першочергова увага.

Тому основні пріоритети інтелектуального прориву включатимуть такі найважливіші сфери, як освіта, наука (НДДКР), технологічна інфраструктура (ІКТ) тощо. Цей напрям потребує великих інвестицій. Він має стати головним пріоритетом в інвестиційній політиці, розподілі державних ресурсів, стимулюванні приватних інвестицій.

Для здійснення інтелектуального прориву БЮТ пропонує наступні стратегічні напрямки:

суттєве збільшення (до 10% ВВП) у найближчій перспективі державних витрат на фінансування освіти та зосередження значної частини цього фінансування на: 1) створенні доступної для усіх без винятку дітей та якісної середньої освіти; 2) пріоритетний розвиток тієї частини освітнього потенціалу, що дає найбільший вплив на підвищення конкурентоспроможності країни та створення економіки знань, а саме – математичних, біологічних та технічно-інженерних напрямків;
ліквідація негативних тенденцій, що склалися у сфері освіти за роки незалежності;
створення умов для зростання внутрішнього попиту на висококваліфіковану працю;
створення на основі технологічного передбачення базової цілеспрямованої системи підтримки найбільш перспективних у глобальному контексті наукових досліджень та НДДКР, а також забезпечення зв’язку між технологічним розвитком та економічним зростанням;
підвищення у 2015 р. рівня витрат на НДДКР до європейських стандартів (включаючи дві-третини за рахунок бізнесу), а також частки високотехнологічних та середньо високотехнологічних виробництв, в обсягах валової доданої вартості обробленої промисловості відповідно до 15 - та 30%;
виконання протягом 1-2 років закріпленого законодавством рівня у 1,7% ВВП бюджетних асигнувань на наукові дослідження (згідно Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”);
розширення участі України в міжнародних науково-технічних проектах і програмах;
дієва підтримка розвитку загальнонаціональної та доступної для широких верств населення, особливо сільських та депресивних регіонів, системи швидкісного Інтернету та інформаційних мереж, реалізація стратегії створення інформаційного суспільства в Україні (е-Україна) за найкращими європейськими стандартами, посилення українського контенту в глобальній мережі;
створення цілісної та ефективної національної інноваційної системи, що могла би реалізувати пріоритети інноваційного розвитку та підприємництва як на державному, так і на регіональному рівнях, включно із створенням регіональних кластерів високотехнологічних виробництв;
стимулювання залучення венчурного капіталу, розвитку лізингу, запровадження ефективних механізмів правової, фінансової, організаційної, кадрової та освітньої підтримки перспективних інноваційних проектів у сфері малого підприємництва;
запровадження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку за рахунок випереджувального розвитку високотехнологічних галузей та виробництва наукоємної, енергозберігаючої, експортоорієнтованої продукції. Створення системи прямої державної інформаційної підтримки інноваційних процесів;
збільшення протягом трьох років кількості інноваційно-активних підприємств на 10 відсотків;
створення інститутів трансферу технологій з науково-технічного сектору в промисловість з метою формування інфраструктури, необхідної для забезпечення розвитку кооперативних відносин між бізнесом (виробництвом) та державним науково-технічним сектором;
створення нормативно-правової бази та економічних механізмів, які стимулюватимуть розвиток інноваційних підприємств та інноваційної інфраструктури – технопарків, технополісів, технологічних інкубаторів, венчурних фірм та інших форм об'єднання зусиль науки, освіти, виробництва і фінансового капіталу;
формування умов та системи державної нефінансової підтримки для експансії національних експортерів високотехнологічної продукції на зовнішніх ринках.

Якісна, доступна для всіх та конкурентна освіта

Освіта, особливо вища, є вирішальним фактором інтелектуального прориву, оскільки глобальна економіка, до якої інтенсивно інтегрується Україна, вимагає якісно нового рівня освіти та постійного оновлення знань і навичок впродовж усього життя. Передова система освіти робить можливим прорив практично у всіх сферах життя суспільства.

Тому саме система освіти стане ключовим напрямком інвестицій у здійсненні інтелектуального прориву в Україні.

Країнами й регіонами, які могли би бути певним взірцем для України і які досягли, за оцінками ОЕСР (PISA 2003), найвищих результатів у системі освіти, є Фінляндія, Гонконг, Китай, Сінгапур, Японія та Південна Корея.

Фінляндії, наприклад, притаманна унікальна риса – рівномірність поширення високоякісної освіти як серед навчальних закладів, так і в різних регіонах країни. Тут реалізоване воістину «комуністичне» гасло: найважливіша функція держави – дати своїм громадянам, незалежно від їхнього рівня доходів і місця проживання, якісну та доступну освіту.

В Україні впродовж 1991-2007 років у цій найважливішій сфері суттєво посилилися негативні тенденції:

скорочення фізичного обсягу випуску послуг освіти (76% до рівня 1991 р.);
скорочення кількості дошкільних закладів; 3) значне зменшення підготовки профтех закладами кваліфікованих кадрів;
зниження доступності якісної середньої освіти для сільського населення (складає 34% усіх учнів);
зниження економічної доступності вищої освіти;
падіння інтересу до природничих та математичних наук;
втрата державою впливу на процес підготовки кадрів у вузах.

Високий рівень кваліфікації української робочої сили поступово перетворюється на міф. За твердженням спеціалістів, серед зайнятих зростає питома вага некваліфікованих працівників, оскільки для висококваліфікованих просто не створюються робочі місця. Хоча обсяги підготовки фахівців із вищою освітою зросли на 60%, питома вага фахівців із вищою освітою серед молоді зменшується – через відсутність робочих місць відбувається колосальний відплив мізків.

Бізнес не отримує потрібних кадрів, оскільки освіта «розвивається само по собі», а не відповідно до вимог глобального ринку. Структура освітньої системи деформована: завелика пропозиція економістів, занизька – інженерів. Зруйнована система професійно-технічної освіти, хоча саме зараз бізнес потребує зокрема кваліфікованих робітників.

За оцінками українських бізнесменів, доступність кваліфікованих працівників на українському ринку становить 3,74 бали за 10-бальною шкалою. Для порівняння: Німеччина – 6,85, Угорщина – 6,12, Росія – 6,04, південна Корея – 5,12 тощо. За тим самим опитуванням, передача знань між бізнесом та навчальними закладами є дуже слабкою (3,4 бали за 10-бальною шкалою).

Створення економіки знань ставить перед освітою нові вимоги, зокрема, 1) необхідність надавати якісно новий рівень знань інноваторам (бізнесменам та менеджерам), розробникам знаннємістких товарів і послуг (вченим, винахідникам, інженерам) та споживачам, 2) не менш ніж 50-60% населення у працездатному віці повинні мати вищу освіту, 3) висока адекватність усіх трьох видів освіти – початкової, середньої і вищої.

Якісна й доступна для всіх освіта включає такі стратегічні цілі, як:

підвищення рівня доступності для населення якісної початкової, середньої й вищої освіти, забезпечення доступності всіх видів освіти для дітей-сиріт і дітей-інвалідів;
розробка нових освітніх програм, підвищення їх якості, розробка форм і методів навчання, орієнтованих на запити практики та вимог бізнесу за рахунок поліпшення і розширення зв’язків вищої школи з реальним сектором економіки;
охоплення населення системою безперервної освіти;
підвищення рівня професійної освіти молоді;
підвищення освітнього рівня в структурі зайнятості;
реформа вузівських структур і системи керівництва ними;
розвиток інфраструктури освіти, орієнтація освіти на виклики сучасного суспільства;
забезпечення усіх вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів надійним швидкісним підключенням до Інтернету для максимального сприяння їх діяльності у виробництві інформації та знань, наданні освітніх послуг та професійній підготовці та перепідготовці кадрів, а також створення технічних передумов для ефективних партнерських мережних відносин;
стимулювання ініціатив у галузі електронної видавничої діяльності, яка повинна через привабливу цінову політику та безпрецедентні можливості широкого доступу максимально поширювати наукову інформацію у країні та світі.

Визначені потребами інформаційного суспільства принципи трансформування освітньої сфери та її сучасний стан дозволяють сформулювати напрями ефективного трансформування освіти, серед яких основними мають бути:

розроблення та впровадження програм практичної перепідготовки кадрів з питань використання ІКТ у своїй професійній діяльності та відповідної сертифікації державних службовців, всього управлінського та педагогічного персоналу освітньої галузі і забезпечення на цій основі масового підвищення рівня комп’ютерної грамотності всього населення;
створення нових інформаційних технологій навчання, підвищення якості, доступності та ефективності освіти в інформаційному суспільстві неможливе без створення та впровадження в навчальний процес нових інформаційних технологій навчання. Вони передбачають широке використання у процесі вивчення навчальних дисциплін інтерактивних дистанційних педагогічних програмних засобів, експертно-навчальних систем та інших засобів;
забезпечення пріоритетності підготовки ІТ-спеціалістів через широке залучення до навчального процесу провідних фахівців ІТ-компаній, ранню спеціалізацію студентів за напрямами ІКТ та обов'язкову їхню участь у виробничій і науково-дослідницькій діяльності цих компаній з подальшим працевлаштуванням у них;
створення та розгортання системи дистанційного навчання і забезпечення на її основі ефективного впровадження та використання ІКТ на усіх освітніх рівнях усіх форм навчання;
створення і розвиток єдиного національного науково-освітнього простору, який базуватиметься на об'єднанні різних багатоцільових інформаційно-комунікаційних систем національного рівня у цій сфері, зокрема, загальнодержавної автоматизованої системи управління освітньою сферою, національного науково-освітнього порталу, системи дистанційного навчання, національної комунікаційної освітньо-наукової мережі, у системі центрів незалежного тестування, розподілених інформаційних електронних ресурсах тощо;
розгортання системи безперервної відкритої освіти на основі існуючої освітньої системи і забезпечення через це переходу суспільства від навчання на все життя до навчання через все життя, інтеграція України в європейський і світовий науково-освітній простір.

Перераховані вище напрями мають лягти в основу комплексної державної програми трансформування освітньої сфери (далі за текстом Програма) та конкретних цільових проектів, які можуть бути реалізовані через:

удосконалення нормативно-правової бази щодо використання ІКТ в освітній сфері і його гармонізацію для виконання Програми за всіма напрямами (проектами);
реорганізацію підрозділів, центрів та інститутів МОН, які повинні забезпечувати впровадження ІКТ в освітню сферу;
визначення механізму багатоканального фінансування кожного з проектів із залученням коштів державного, громадського, підприємницького секторів українського суспільства та міжнародних організацій;
координацію участі трьох секторів суспільства і міжнародних організацій у виконанні окремих проектів і Програми в цілому;
узгодження організаційно-управлінських рішень щодо виконання Програми за окремими напрямами (проектами);
використання єдиної інфраструктури для реалізації різних проектів Програми (комунікаційної мережі освіти і науки, мережі комп’ютеризованих центрів, підключених до комунікаційної мережі, освітньо-наукового веб-порталу);
розроблення комплексних рішень щодо методичного, програмного, апаратного, комунікаційного і кадрового забезпечення кожного напряму (проекту) як складової всієї Програми, які ґрунтуватимуться на уніфікованих підходах і загально визнаних у світовій практиці стандартах;
проведення постійного моніторингу ефективності впровадження ІКТ в освітню сферу і використання результатів цього моніторингу для коригування стратегічних і тактичних завдань її трансформування;
розвиток наукового напряму на стику психолого-педагогічних і технічних наук у сфері ІКТ, який забезпечуватиме ефективний взаємовплив ІКТ на освітню сферу та, відповідно, освіти на розвиток ІКТ;
міжнародну інтеграцію і активне використання результатів міжнародного співробітництва;
проведення комплексних наукових психолого-педагогічних та соціальних досліджень щодо засобів і методів навчання з використанням ІКТ; науково-прикладних досліджень елементів ІКТ, які використовуються в освітній сфері, з точки зору їх уніфікації на базі стандартних рішень;
підтримку ініціатив навчальних закладів і освітніх установ та їх освітніх проектів, що лежать у руслі вироблених в освітній сфері стратегій;
популяризацію у суспільстві ідей і шляхів трансформування освітньої системи і використання для цього конференцій, семінарів і круглих столів у традиційній і on-line формах, засобів масової інформації (включаючи Інтернет), публічних виступів перед великими аудиторіями.

Проведення трансформування освіти на основі повномасштабного впровадження у неї ІКТ та технологій дистанційного навчання дасть змогу:

підвищити якість освіти на всіх освітніх рівнях майже за всіма напрямами підготовки у всіх сферах діяльності і, як наслідок, суттєво підвищити темпи розвитку економіки, політики і соціальної сфери країни;
підвищити конкурентоспроможність на глобальному ринку освітніх послуг як всієї системи освіти, так і окремих навчальних закладів;
забезпечити через залучення до дистанційного навчання психологічну підтримку та підвищити соціальну адаптацію і конкурентоспроможність проблемних груп населення – громадян з особливими потребами, безробітних, пенсіонерів, військовослужбовців строкової служби, осіб, які перебувають у пенітенціарних закладах тощо;
забезпечити широкий доступ населення до освітніх ресурсів і створити умови для безперервного навчання впродовж усього життя;
забезпечити конкурентоспроможність українських громадян на ринку праці України та інших країн;
надати можливість будь-якій людині відчувати себе комфортно в умовах постійних швидких змін у всіх сферах життя.

З огляду на демографічну кризу в Європі і активну імміграційну політику щодо залучення кваліфікованих кадрів та робочої сили, можна очікувати, що крім 3-7 млн. Українців, що вже працюють за кордоном, ще 1-2 млн. можуть емігрувати у найближчі роки. Таким чином, Україна ризикує понести величезні фінансові втрати (за оцінками, від 300 до 600 млрд. Євро).

Тому інтелектуальний прорив у контексті освіти має супроводжуватись нейтралізацією негативного міграційного впливу, зокрема, через встановлення на законодавчому рівні вікових, освітніх та фахових вимог до переселенців в Україну, помітний приріст внутрішнього попиту на висококваліфіковану робочу силу, що зменшить її відтік за кордон…

Основними суб’єктами бюджетного планування, законодавчої діяльності та виконавцями даної сфери є:

Міністерство освіти і науки України;
Вища атестаційна комісія;
Міністерство фінансів України;
Міністерство економіки України;
Міністерство культури і туризму України;
Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту;
Вища атестаційна комісія;
Національний інститут стратегічних досліджень;
Державний департамент інтелектуальної власності.

Діти дошкільного віку мають бути охоплені різними формами дошкільної освіти. Дошкільна освіта має забезпечувати кожній дитині, що йде до школи, початок вивчення української та рідної (якщо українська не є такою) мови, знайомство з українськими традиціями й народною творчістю.

Для забезпечення рівного доступу до якісної середньої освіти потрібні такі кроки як:

гарантування освітянам заробітної платні, не нижчої від середньої по промисловості;
підвищення якості освіти та підготовку кваліфікованих кадрів для освітніх закладів;
цільова підтримка сільських шкіл, реалізація у повному обсязі програм «Вчитель», «Шкільний автобус»;
оптимізація мережі шкільних закладів;
різка активізація процесу комплектації шкіл комп’ютерною технікою та підключення до мережі Інтернет;
осучаснення навчальних програм та їх українознавчого наповнення;
оновлення навчально-методичного забезпечення навчальнихзакладів;
вдосконалення об’єктивної системи оцінювання знань школярів за допомогою незалежних центрів тестування.

Для реформування системи закладів вищої освіти необхідними є:

формування державного замовлення відповідно до потреб ринку праці та забезпечення його фінансування з бюджету;
забезпечення такої структури фахівців, яка необхідна для ринку праці (унеможливлення надміру фахівців одного напряму та дефіциту фахівців іншого напряму);
налагодження безпосереднього зв’язку між навчальними закладами та роботодавцями (бізнесом) для забезпечення потреб останнього у кваліфікованих кадрах, а випускників – у робочих місцях;
надання права автономії вищим навчальним закладам та демократизація їхнього внутрішнього життя, у т.ч. шляхом підвищення ролі наукових рад, обмеження часу перебування ректорів на посадах двома термінами поспіль, посилення ролі студентського самоврядування;
адаптація української вищої школи до європейських стандартів (Болонський процес) зі збереженням кращих набутків національної освіти, забезпечення сумісності навчальних курсів у різних вузах як у межах України, так і з іншими країнами Європи;
створення умов для міжнародного обміну студентами та викладачами на взаємній основі;
посилення державного та незалежного контролю за якістю освітнього процесу, позбавлення ліцензій тих ВНЗ, де цей процес не відповідає встановленим стандартам;
забезпечення пріоритетного права на отримання вищої освіти за бюджетні кошти обдарованим дітям із малозабезпечених родин;
підвищення стипендії до рівня прожиткового мінімуму;
звільнення від податку доходів студентів денної форми навчання, які отримують першу освіту і працюють одночасно з навчанням;
спрощення умов та процедури отримання державного кредиту на навчання;
поступовий перехід до навчання у вищих навчальних закладах державної форми власності; лише за державний рахунок.

Окремим напрямком освітньої та інформаційної політики держави має стати подолання вузькорегіональних підходів до загальнодержавних проблем, формування і поширення на всій території країни єдиної системи оцінок і бачень стратегічних напрямків розвитку держави та суспільства. Важливим завданням є, зокрема, уніфікація підручників з усіх дисциплін та програм їх викладання в усіх освітніх закладах.*

Приблизний склад початкових цільових показників, що віддзеркалюють рівень досягнення названих цілей у сфері освіти:

бюджетні витрати на освіту одного учня;
рівень державних витрат на освіту (% у ВВП);
охоплення дітей програмами дошкільного навчання й загальноосвітніми програмами, а також програмами додаткової освіти;
ступінь комп'ютеризації усіх, хто навчається в освітній школі (на 100 учнів);
рівень доступності до мережі Інтертнет в освітніх закладах;
частина програм ІКТ серед програм початкової й середньої освіти;
питома вага обдарованих дітей у віці 7-14 років, яким надали підтримку;
кількість неповнолітніх засуджених, які отримали освіту;
обсяги виданої дитячої літератури (річний наклад);
частина дітей, які відвідують середню школу у віці від 7 до 15 років;
питома вага дітей у віці 5-18 років, що навчаються за програмою додаткової освіти;
грамотність (відсоток неписьменних у віці вище 15 років від загальної кількості населення);
середньомісячна заробітна плата вчителів загальноосвітніх закладів і викладачів вищих навчальних закладів (у % до заробітної плати в економіці в цілому);
результати міжнародних перевірок якості освіти (PІSA, TІMSS);
забезпеченість населення атестаційно-діагностичними центрами;
частина студентів, що скористалися освітнім кредитом, у загальній кількості від тих, хто навчається;
частина студентів, зарахованих до державних та приватних вищих навчальних закладів на навчання за рахунок бюджетних коштів;
питома вага громадян України до 30 років, які беруть участь у міжнародних обмінах;
частина випускників освітніх закладів для дітей-сиріт, які продовжили навчання;
питома вага дітей 5-18 років з обмеженими можливостями, які отримують освіту;
частина студентів-інвалідів у державних і приватних закладах професійної освіти в загальній кількості студентів;
кількість центрів психолого-педагогічної реабілітації й корекції для неповнолітніх;
відсоток викладачів, які підвищили кваліфікацію й пройшли перепідготовку цього року, у загальній їхній кількості;
питома вага зайнятого населення, яке пройшло підвищення кваліфікації й перепідготовку;
частина державних і приватних вищих навчальних закладів, що запровадили систему управління якістю вищої професійної освіти з урахуванням світового досвіду;
структура випускників закладів вищої професійної освіти за рівнем отриманих дипломів;
ступінь впровадження професійних освітніх стандартів нового покоління у початкову, середню і вищу професійну освіту, розроблених за участю громадських об'єднань роботодавців;
обсяги виданих книг освітнього, наукового й культурного значення (загальний наклад на 1000 чол. населення на рік);
охоплення молоді програмами професійної освіти у віці 15-34 років;
частка населення у віці 25-34 років з освітою не нижче середньої професійної (не нижче вищої);
охоплення молоді (населення у віці 15-34 років) програмами професійної освіти;
частка фахівців у сфері ІКТ (інформаційно-комунікаційних технологій) у загальному обсязі фахівців, що випускаються;
грамотність (% неписьменних у віці вище 15 років від загальної кількості населення);
ступінь введення професійних освітніх стандартів у вищій і середній освіті;
структура зайнятих в економіці з вищою (середньою, початковою) професійною освітою;
відповідність середньої та вищої освіти потребам конкурентноздатної економіки (оцінка);
питома вага ВНЗ, що впровадили систему керування якістю профосвіти;
питома вага атестованих програм профтехосвіти;
частка зайнятого населення, що пройшло підвищення кваліфікації й перепідготовку;
рівень державних витрат на освіту (% від ВВП);
бюджетні витрати на вищу професійну освіту, розраховуючи на 1 студента;
рівень позабюджетного фінансування витрат на професійну освіту;
завантаженість учителів початкової й середньої школи (кількість учнів/кількість учителів);
оцінка якості освіти;
ступінь економічної грамотності населення;
достатність мовленнєвих навичок (чи відповідають потребам бізнесу);
достатність фінансової освіти;
рівень навичок населення у роботі з інформаційними технологіями.

Розвиток науки та НДДКР

Конкурентоспроможність країни в сучасному світі залежить від рівня розвитку національної науки, яка створює нові та розповсюджує існуючі знання та посилює здатність країн виробляти високотехнологічну продукцію на основі наявних ресурсів та сучасної бази наукових знань. У 1990 році в Україні було зосереджено 6,5 % світового науково-технічного потенціалу при кількості населення, що становила лише 0,1% від світової.

Хоча цей потенціал за роки незалежності суттєво зменшився (по оцінках НАНУ, у 2,3-3 рази), Україна й дотепер залишається інтелектуально потужною країною – за даними ЮНЕСКО, по рівню розвиненості інтелектуального капіталу країна посідає 23-є місце у світі (Фінляндія –1, США – 13, Росія – 27).

Чому необхідний науковий прорив?

Факти свідчать про те, що в останній чверті ХХ століття Україна, попри великий науковий потенціал, що дістався їй у спадщину від СРСР, не змогла належно відреагувати на історичний виклик саме нової економіки – економіки знань, в якій основний акцент робиться на людські ресурси, ключовою характеристикою яких є їх інтелектуальний потенціал.

Наявні критичні відставання та структурні деформації у науковій інфраструктурі, людському потенціалу НДДКР, а також показниках результативності науково-дослідницької та інноваційної діяльності.

Наукова інфраструктура.

Випереджаючий рівень асигнувань на науку та НДДКР та найбільш ефективне їх використання – одна із основних умов конкурентоспроможності країн у сучасному світі, а для України - ключова умова інтелектуального прориву.

Рейтинг країн за показником загальних видатків на НДДКР, % ВВП

За цим показником Україна випереджає країни Східної Європи (Угорщину, Польщу, Естонію, Росію) та деякі країни ЄС (Італію, Іспанію). Але масштаби економіки України та згаданих країн досить різні, тому за обсягами інвестицій в НДДКР в грошовому вираженні у паритетних цінах Україна випереджає лише Естонію.

За останній період провідні країни ЄС в якості основного завдання у напрямі розбудови економіки знань поставили мету збільшити частку витрат на науку та НДДКР з 1,9 до 3% ВВП. В Україні частка витрат на НДДКР складає 1,37, що нижче офіційно встановленого законодавчо рівня (1,7%) і нижче рівня 1990 року (3,11% ВВП). Найвищий рейтинг даного показника у Фінляндії – 3,5 %, Південної Кореї ( 2,6%), Франції – 2,5%.

Ізраїль знаходиться на першому місці у світі за рівнем фінансування НДДКР – 4,3% від ВВП ( США – 2,2%), і за кількістю наукових публікацій на душу населення. На другому – за кількістю випускників університетів. четвертому – за витратами на освіту ( 7,6% від ВВП). Кожний долар, вкладений в ізраїльську науку, обертається 15 дол. від експорту наукомісткої і високотехнологічної продукції, виробленої в країні. Серед світових центрів високих технологій, Ізраїль займає другу позицію після Силіконової долини США. Завдяки продажу продукції галузей хай-тек ця країна отримує щорічно 13-14 млрд. дол. (в 1993 – 4,7 млрд. дол. ).

Вкрай обмежене фінансування науки залишається важливою причиною і так низької частки України на світових ринках наукомісткої продукції, яка сьогодні складає 0,05 %, тоді як в Росії – 0,13%, в країнах ЄС вона дорівнює 35%; США – 25%, Японії – 11%; Сінгапурі – 7, Кореї – 45, Китаї – 2%. Держави, які є лідерами на ринку наукомісткої продукції, жорстко контролюють частку витрат на фундаментальну науку в обсязі ВВП, оскільки слабкість цього сектору породжує злиденність і політичну нестабільність навіть в країнах, які володіють у надлишку природними багатствами.

Між темпами витрат на освіту, етапом продукування знань та їх використанням в Україні існує суттєвий розрив у зв’язку із уповільненням та недостатнім фінансовим забезпеченням усіх етапів накопичення та споживання знань в економіці. Так, законами України встановлено не менше 10% ВВП витрат на освіту, фактично вони коливаються від 4 до 5,6% ВВП, на НДДКР – 1,7% від ВВП, (а фактично витрати на цей етап становлять 1,37% від ВВП), на інноваційну діяльність за досвідом зарубіжних країн вони мають бути – в 10 і більше разів вищі, ніж на НДДКР, а фактичне співвідношення витрат між цими етапами досягає лише 1:1,15.

До того ж урядами не виконуються норми Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність“ від 1998 р. №284-ХІУ (Стаття 6. - гарантування 30% загального обсягу витрат на науку з Держбюджету України на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямами). Нерідко фінансування програм взагалі призупиняється або переноситься на невизначений термін.

Через недостатній обсяг фінансування погіршується якість наукової інфраструктури в країні - частка основних засобів наукових організацій в загальному обсязі основних засобів підприємств та організацій України складала 0,9%, у тому числі машин та обладнання – 1,3%. Ступінь зносу основних засобів у науковій сфері становив 46,0%. Тоді як в цілому по Україні – 49,3%. Середньорічна вартість основних засобів організацій в розрахунку на одного працівника середньооблікової чисельності штатних працівників (фондоозброєність науковців) зросла на 30% і становила у 2004 році 54,1 тис. грн. ( але це все рівно в 1,4 рази менше за середню в економіці України і в 1,9 рази в промисловості).

Критичним відставанням України є вкрай низька участь приватного сектору та підприємництва у фінансуванні науки та НДДКР.

Значна роль корпоративних структур (бізнесу) в фінансуванні НДДКР спостерігається в Південній Кореї (76,1%), Фінляндії (70,4%), Німеччині (70,4%). В Україні цей показник складає 34,5 %, що вище лише Польщі (27,4%). Серед країн, що розвиваються лише Росія та Китай мають високі показники (69,1% та 66,8% відповідно), що говорить про створення сприятливих умов в цих країнах для розвитку системного бізнесу, зацікавленого у використанні НДДКР у якості фактора підвищення конкурентоспроможності компаній.

Відносно невисокий рівень витрат на НДДКР національних компаній дає підстави для висновку про обмеженість попиту на наукові розробки з боку реального сектору України, внаслідок чого інноваційні процеси в економіці протікають у незадовільно низьких обсягах. В економіці високорозвинених країн співвідношення коштів держави і бізнесу у фінансування науки складає близько 2:8. У підприємницькому секторі зосереджені основні сили наукового потенціалу - кадрового, фінансового, що забезпечує швидке перетворення наукових розробок у технологічні інновації.

Порівняльна оцінка структури джерел асигнувань НДДКР в Україні має неоднозначну картину (рис. 1). Основними джерелами фінансування науки є державний бюджет, кошти вітчизняних та іноземних замовників.
Серед галузей реального сектору економіки основним замовником НДДКР виступає промисловість, на яку припадає 46% загальних коштів на НДДКР, в тому числі - обробна промисловість (41%, відповідно). У складі обробної промисловості найбільша питома вага припадає на виробництво електричного та електронного устаткування (14%), транспортне машинобудування (11%), виробництво машин та устаткування (9%), що свідчить про позитивну тенденцію у структурній перебудові економіки України на користь наукомістких виробництв.

Завдяки збереженню успадкованого високого рівня наукового потенціалу України, підтримки інтеграції сфери науки у світовий науковий процес, зберігається високий попит іноземних замовників на дослідження і розробки науковців України. Так, протягом 2000-2004 рр. від них надходило понад 20% загального фінансування НДДКР (2000 р. – 23,3%, 2002 р. – 26,2%, 2004 р. – 21,4%). Традиційними замовниками виступають країни СНД й передусім – Росія, з якою здійснюються спільні високотехнологічні проекти у сфері літакобудування, ракетно-космічної галузі, турбобудування.

В цілому, структура фінансування науково-технічних робіт в Україні свідчить про фінансування науково-технічного розвитку за рахунок прямої державної підтримки та вкрай недостатнє використання непрямих методів його стимулювання, зокрема за рахунок розширення зв’язків між наукою та підприємницьким середовищем.

У країнах з інноваційними моделями економіки – основний масштаб виконання науково-технічних розробок є характерним для корпоративного сектору при цьому головним чином приватного. Зокрема в країнах ЄС він становить 65%, в Японії – 71%, в США – 75%, в Румунії, Чехії, Словаччині – 50–55%. В Україні наука, особливо прикладна, відокремлена від реального сектору економіки, головним чином підпорядкована державі, тобто 71,1% організацій є державними і таке співвідношення не змінюється з 1995 р. Тому вона слабо сприймає інноваційні потреби вітчизняної економіки. У країнах з економікою знань, як наприклад, Великобританії, галузевого підпорядкування науки, як такої, взагалі немає, вона зосереджена в корпораціях, фірмах, університетах та приватних лабораторіях.

Людський потенціал

Науковий потенціал став головним фактором технологічного розвитку, як в межах окремих країн чи регіонів, так і в загальнолюдському масштабі. Головна рушійна сила в цьому потенціалі належить науковим кадрам.

За показником загальної кількості персоналу, який зайнятий повноцінний робочий день у сфері НДДКР, Україна займає середню позицію (173,6 осіб) серед країн, представлених у рейтингу, випереджаючи Польщу (77), Угорщину ( 22,3), Естонію ( 3,8) і навіть Фінляндію ( 57,2 осіб). Найвище місце у рейтингу займають Китай та Росія, перша – внаслідок широкомасштабної програми впровадження інноваційно-інвестиційних проектів, друга – через історично високий науковий потенціал у світі.

За роки незалежності українська наука втратила значні кадрові, матеріальні, фінансові ресурси, внаслідок чого відбулася дискредитація фундаментальних досліджень, що здійснюються українськими вченими.
Чисельність працівників наукових організацій в Україні з початку 1990-х років мала тенденцію до скорочення, що відбувалося особливо швидко у 1990-ті роки (у 1991 р. у сфері науки було зайнято 449,8 тис. осіб, а у 2004 р. – 173,6). Після 2000 р. динаміка цього скорочення дещо загальмувалася – у 2004 р. порівняно із 2000 р. в науці було зайнято на 14,4 тис. осіб менше, а порівняно з 2003 р. – на 0,3 тис. осіб. Із загальної чисельності працівників наукові та науково-технічні роботи виконували 85,7 тис. дослідників (2004 р.), 20,9 тис. техніків і 33,7 тис. осіб допоміжного персоналу.

Розподіл зайнятості наукових кадрів між секторами науки свідчить про те, що в академічному секторі зайнято 33,4 %, у вузівському – 6,6 %, у галузевому – 53,5%, у заводському – 6,5%. Відбувається скорочення частки галузевої та заводської науки порівняно з академічною та вузівською.

Відбувається швидке старіння української науки – середній вік дослідників у 2004 році становив: доктора наук – 61 рік, кандидата наук – 52 роки.

Чисельність науковців на тисячу осіб населення по країнах світу має досить великий діапазон змін – від 10,96 осіб у Фінляндії, до 0,88 осіб у Бразилії. Показники України відповідають середньому значенню кількості персоналу у сфері НДДКР на душу населення – 3,67 осіб у 2004 р., тоді як у 2000 р. було 3,84 осіб, що також демонструє тенденцію до скорочення кадрів науки.

Але все ж таки кількість науковців у професійному складі населення України поки що відносно достатня для забезпечення наукового підґрунтя для інтелектуального прориву та прискореного економічного розвитку, що притаманне країнам постіндустріального світу. Міжнародні порівняння дають можливість констатувати наявність диспропорцій у науковому потенціалі України – значний кадровий потенціал не має адекватного фінансового підкріплення, не достатньо забезпечується необхідними сучасними матеріально-технічними засобами досліджень, має обмежений доступ до джерел світових інформаційних ресурсів.

Результативність НДДКР

Результативність науково-технічної та інноваційної діяльності визначається якісним складом науки, який, перш за все, характеризується кількістю наукових ступенів серед дослідників та техніків. За показником перших наукових ступенів Україна (88,7%) посідає перше місце у рейтингу, випереджаючи Китай (57,4 %) і навіть вдвічі випереджаючи Росію ( 38,4%).

Це пояснюється тим, що за роки незалежності в Україні значно зросла мережа закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, кількість аспірантур зросла в 1,6 рази, докторантур – у 2,5 рази, аспірантів – в 2 рази, а докторантів у 2,4 рази.

Якісний склад працівників сфери науки в Україні, оцінений за рівнем кваліфікації, є досить високим. Серед загальної чисельності штатних працівників (173,6 тис. осіб у 2004 р.) кількість осіб, що мають повну вищу освіту (тобто мають диплом освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст або магістр) становить 94,6 тис. або 54,5%. Якщо із загальної чисельності виділити дві категорії персоналу – дослідників і техніків (разом 106,6 тис. осіб), які власне і виконують НДДКР, то серед них питома вага осіб з вищою освітою сягає 88,7%. Отже за освітньо-кваліфікаційним рівнем наукові кадри України є найкращими серед представлених вище країн.

Питома вага фахівців з науковими ступенями в числі виконавців НДДКР становить 20%, і залишається незмінною протягом 2001-2004 рр. При цьому їхня чисельність, наприклад, у порівнянні з 2003 р. збільшилася на 1,6% і склала 21,1 тис. осіб (4,1 тис. докторів і 17,0 тис. кандидатів наук). Понад дві третини загальної чисельності докторів і кандидатів наук, зайнятих науково-технічною діяльністю, працювало в наукових установах академічного профілю, 18,5% - у галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських організаціях, 12,9% - у наукових частинах і лабораторіях вищих навчальних закладів і лише 0,8% були залучені до виконання НДДКР у заводському секторі науки.

Аналіз статистичних даних показує, що розподіл осіб, які навчаються в аспірантурі і докторантурі, значною мірою спрямований на підготовку кандидатів і докторів у галузі технічних наук, тобто 21% і 22% від загальної чисельності аспірантів і докторантів, а також економічних наук – 18% і 12%, що позитивно має відбиватись на рівні науково-технічних розробок, їх обґрунтуванні та розвитку економічної науки.

За кількістю наукових фахівців вищої кваліфікації, що припадає на душу населення, наша країна не поступається розвиненим країнам Європи. Водночас динаміка частки докторантів та аспірантів склалася не на користь наук інноваційного спрямування, особливо підготовки таких кадрів для матеріальної сфери виробництва. Так, частка аспірантів і докторантів, зайнятих вивченням фізико-математичних наук, а також технічних наук, знижується порівняно з підготовкою кадрів для економічних, педагогічних наук високої кваліфікації, особливо докторів наук. До певної міри така тенденція позначається на продукуванні знань у вигляді відповідних наукових та науково-технічних розробок. Зокрема частка розробок технологічного змісту, як носіїв нових знань, у загальній їх кількості протягом 1995–2004 рр. різко зменшується. Значна їх кількість належить до категорії інших напрямів наукових досліджень, в основному призначених для створення нових видів продуктів, виробів і послуг у харчовій промисловості.

У цілому співвідношення між технологічними та “іншими” напрямами науково-технічних розробок склалося майже стабільним і не на користь створення нової техніки та технологій. Далеко не домінуючу роль у цих розробках займають нові технології, особливо винаходи як інновації, що, по суті, мають бути основою революційних технологічних перетворень і втілення нових знань у виробництво.

За статистичними даними кількість розробок у галузі нової техніки і технології зменшилась порівняно з 1991 р. майже в 4 рази. Але розподіл кадрового потенціалу не відповідає вимогам розвитку інноваційної діяльності та побудові інноваційної моделі. Із фахівців вищої кваліфікації, які займаються науково-технічною діяльністю, третина працює у вищих навчальних закладах, п’ята частина в установах академічного профілю, 6,2% у галузевих наукових організаціях і лише 0,2% в заводському секторі (тут працює лише 90 докторів наук).

Станом на кінець 2004 р. у порівнянні з даними 1995 р. в усіх секторах науки домінувала негативна тенденція щодо зростання кількості кваліфікованих наукових кадрів (у середньому темпи скорочення сягнули 38,6%); суттєво погіршилась вікова структура дипломованих науковців, котрі зайняті в економічній сфері. Наприклад, серед кандидатів наук найбільшу структурну частку складають фахівці передпенсійного і позапенсійного віку – відсоток спеціалістів віком понад 51 рік складає більше половини від сукупної кількості задіяних в економіці кандидатів наук. Середній вік докторів наук практично наблизився до пенсійного рівня.

Збільшився кількісний показник відтоку науковців за кордон. Особливо негативною видається така тенденція, зважаючи на вік, наукових кадрів, які емігрували з України. Так, серед кандидатів наук віком до 40 років більш третини усіх науковців, які залишили Україну. Серед докторів наук віком від 41 до 55 років аналогічний показник у 2003 р. становив 53,8 відсотка. Залишаючи поза межами активного державного впливу сферу якісного відтворення кадрового потенціалу сучасної вітчизняної науки і освіти, перед країною вже повстала загроза не лише успішної реалізації нової моделі розвитку економіки знань, але й збереження критичної маси базових інновацій світового рівня.

За кількістю опублікованих статей Україна також займає першу сходинку в рейтингу представлених країн, випереджаючи як розвинуті країни – Німеччину, Францію, високотехнологічну Фінляндію, так і Росію, яка випереджає Україну за масштабами розвитку наукової сфери.

Але зазначені дані є завищеними внаслідок подвійного рахунку (більшість науковців змушені працювати за сумісництвом, як правило додатковим місцем роботи є вищі навчальні заклади або дослідницькі інститути. За кожним місцем роботи подається звіт, який включає перелік публікацій. Тож один список публікацій може бути поданий в звітності кілька разів різними установами). Крім того, українська наукова продукція (статті та публікації) є маловідомою і низько цитованою у світі.

На фоні міжнародних порівнянь патентна активність в Україні є однією з найвищих у світі. У 2004 р. на ім’я національних заявників України було видано 11879 патентів, у тому числі, 8720 патентів на винаходи, 1811 патентів на корисні моделі, 1348 патентів на промислові зразки. Але слід мати на увазі, що до 2004 р., згідно з чинним законодавством, Державним департаментом інтелектуальної власності приймалися заявки та видавалися, так звані, деклараційні патенти, які опрацьовуються за спрощеною процедурою. Тож і 2004 року в обігу серед інших об’єктів права інтелектуальної власності є деклараційні патенти на винаходи, що істотно збільшувало статистичні дані за цим показником (загальна кількість виданих патентів на винаходи становила 9907, з них 7069 або 71% - деклараційні патенти, 59 – перереєстровані охоронні документи СРСР).

Основну частину охоронних документів отримують підприємства та організації України. У 2004 р. у національному та закордонних патентних відомствах ними було отримано7849 патентів, у т.ч. на винаходи – 6228, на корисні моделі – 1316, на промислові зразки – 305. Кількість патентів, отриманих за межами країни, склала 222 одиниці, у т.ч. по видах 140, 52 та 30, відповідно. Переважну кількість закордонних патентів на винаходи отримано в Росії.

Статистика вказує на зниження останніми роками патентної активності в Україні. Водночас відомо, що в умовах конкурентного середовища кількість реєстрованих патентів, поряд з обсягом НДДКР і обсягом продаж, є об’єктивними показниками рівня інноваційної активності та результативності. В умовах України цей показник характеризується низьким рівнем інноваційної активності підприємств – у 2004 році лише 10% промислових підприємств впроваджували інновації, тоді як у 1995 році цей показник становив 22,9%. В економічно розвинених країн частка таких підприємств досягає 70-90%.

Однією з головних причин незадовільних результатів в науково-технологічній сфері є відсутність сучасної організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю, яка б включала всі рівні ієрархії (державний, галузевий та регіональний) господарського комплексу і являла собою ефективну систему, побудовану за принципами сучасного державного управління, адміністративного та інноваційного менеджменту.

Роль держави в управлінні наукою має полягати у сприянні розвитку наукових досліджень у відповідності із законами поглибленого поділу наукової праці (фундаментальні дослідження, НДДКР, пошукові дослідження, експериментальні роботи, дослідне виробництво, зразки) та підвищення її кооперування, розвитку всіх форм власності та посилення конкуренції між ними у процесі реалізації наукових досліджень.

Одним із найбільш ефективних шляхів збереження і примноження наукового потенціалу має стати інтеграція наукових, промислових та фінансових структур і створення на їх основі наукомістких корпорацій. Розвиток таких корпорацій повинен передбачати послідовну і раціональну концентрацію науково-конструкторських та виробничих підприємств за принципом схильності до однорідних класів (видів) НДДКР та нової техніки (загальних кінцевих результатів).

Стан та наслідки процесу реформування науки в Україні не дозволяють говорити про провідну роль науково-технологічного фактору в економічному зростанні країни. До причин можна віднести наступні:

наявність структурних розривів в інноваційному циклі;
незбалансованість різних секторів науки;
неузгодженість суміжних наукових напрямків, стадій та етапів повного інноваційного циклу (наприклад, міжвідомчі бар’єри між НАНУ і галузевими міністерствами; відсутність координації між НАНУ та вузівською наукою;
протистояння галузевої та заводської науки і т. інше).
бажання влади економити на фінансуванні науки за рахунок бюджетних коштів;
протидія з боку деяких ФПГ та політичних лобістських угрупувань необхідності посилення впливу науки на об’єктивізацію процесу підготовки та прийняття рішень на державному рівні шляхом проведення незалежної експертизи інноваційних та інвестиційних проектів різного рівня.

Низька затребуваність українською економікою інновацій і нових технологій обумовлена такими обставинами:

відсутністю чесної конкуренції між підприємствами на вітчизняних ринках, багато з яких монополізовані і контролюються кримінальними структурами;
різким падінням і наступним повільним зростанням попиту на товари і послуги на внутрішньому ринку;
низьким рівнем (особливо на початку реформ) конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг, що в свою чергу приводить до низького рівня використання виробничих потужностей і відсутності обігових коштів для замовлення НДДКР та нових технологій;
недосконалістю податкового законодавства і необхідністю для більшості підприємств оплати НДДКР і нових технологій із прибутку та інше.

Що означатиме прорив у сфері науки та НДДКР?

Прорив означатиме:

збереження науково-технологічного та інтелектуального потенціалу України, що залишився у спадщину від СРСР;
перетворення у історично стислі строки (5-7 років) української науки (як фундаментальної, так і прикладної) на потужний чинник економічного зростання та створення в Україні засад сучасної економіки знань;
відродження престижу та міжнародного авторитету української науки у світі;
повернення працівникам сфери науки та НДДКР статусу найбільш престижних та високооплачуваних професій. Суттєве підвищення заробітної платні працівникам бюджетних науково-технічних установ, особливо в секторах пріоритетного розвитку НДДКР;
Створення ефективної національної інноваційної системи, яка забезпечувала би постійний зв’язок між академічною, прикладною, галузевою наукою та бізнесом, а також між наукою, бізнесом і системою освіти.

У рамках програми “Український прорив”, БЮТ робитиме наголос на наступних ключових орієнтирах та стратегічних пріоритетах розвитку науки та НДДКР:

розглядати розвиток науки та НДДКР як сферу виробництва знань та інновацій, що означатиме як суттєве підвищення державних асигнувань на найбільш перспективні (проривні) сфери науки та НДДКР, у тому числі біотехнологій, інформаційних технологій, безвідходних, екологічних, енергетичних, аерокосмічних та інших технологічних процесів майбутнього, так і розробку дієвих податкових та регуляторних механізмів залучення українського бізнесу до фінансування НДДКР;
довести у найближчі 5 років рівень загальних видатків на науку та НДДКР до 2,5-2,8% ВВП, а до 2015 року – до 3,0-3,5% ВВП;
створити дієві податкові та регуляторні механізми стимулювання інвестицій українського бізнесу у розвиток науки та НДДКР та довести упродовж 5 років частку фінансування бізнесом загальних витрат на ці цілі до 40-50%;
створити на підставі вивчення передового світового досвіду сучасну та ефективну національну інноваційну систему з метою координації діяльності державних органів, створення сприятливих інституційних умов для новаторів та підприємців, подолання замкненого характеру розвитку науково-дослідних інститутів та інших закладів науки, інноваційно-технологічного сектору промисловості та підприємництва .

Основними суб’єктами бюджетного планування, законодавчої діяльності та виконавцями даної сфери є:

Міністерство освіти і науки України;
Міністерство фінансів України;
Міністерство економіки України;
Вища атестаційна комісія;
Національне космічне агентство України;
Служба безпеки України;
Державне агентство України з інвестицій та інновацій;
Національний інститут стратегічних досліджень;
Український державний центр радіочастот;
Державний департамент інтелектуальної власності.

Першочергові заходи:

перетворення провідних університетів на сучасні наукові центри (зокрема, шляхом створення нових компактних наукових підрозділів та інститутів із широким залученням студентів до наукових досліджень);
зближення академічної та університетської науки шляхом створення спільних наукових та освітніх підрозділів у рамках єдиної загальнодержавної програми;
реформування Національної академії наук України з метою посилення ефективності її роботи та забезпечення відповідності досліджень вимогам сучасних виробничих та інноваційних процесів;
оптимізація співвідношення між державним фінансуванням фундаментальних і прикладних досліджень та вдосконалення механізмів такого фінансування на основі державних пріоритетів та експертних висновк