Сьогодні – День української писемності та мови. Сьогодні люди писатимуть радіодиктанти, згадуватимуть Нестора-літописця, Кирила та Мефодія…

Для нас, для України, це не просто день рідної мови. Це – ознака вшанування того елементу національної культури, який вижив та зберігся в історії, всупереч всім гонінням, переслідуванням та репресіям. Те, завдяки чому ми досі збереглися як нація, як народ і держава.

Існує так звана «Червона книга мов» світу. Там перераховані мови, що виходять з ужитку, зникають безслідно, розчиняються у нових діалектах… На щастя, українська мова вийшла з зони ризику. Але ж було й так, коли наша українська мова поставала перед загрозою цілковитого зникнення. Її забороняли, нею було спілкуватися «непрестижно». Українська мова була викликом, громадянською позицією, Чином!

Бо мова це не просто «засіб комунікації», це – форма самозбереження, самоідентифікації, самоствердження нації. Саме за рідну мову йшли до таборів і тюрем, саме за цю мову розстрілювали, вбивали, посилали на заслання і на заклання. Василь Стус, Володимир Івасюк, Василь Симоненко, Лесь Курбас, Микола Зеров… Цей список майже безкінечний… Ця мова пройшла разом з нами через усі Голодомори, колективізації, валуєвські укази і Чорнобилі. Вона стала нашим оберегом і спасінням душі українського народу…

Я народилася і виросла в цілковито російськомовному місті і російськомовному середовищі. І вже у достатньо зрілому віці вивчала рідну мову фактично з нуля. Досі вважаю це найважливішим елементом власного становлення, власної самоідентифікації. Це було як нове відкриття самої себе. Це було реально народження нової свідомості і нової людини.

Рідною мовою мало просто спілкуватися. Її треба берегти, нею треба опікуватися, про неї треба дбати. Бо мова – це цінність, гарантія нашого існування в сучасному світі. І слова Ліни Костенко досі актуальні: нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирає мову…